34-річний колишній художник і арт-дилер Станіслав Силантьєв розповів журналістам «УП» власну історію того, як він втратив фактично усе через залежність від азартних ігор. «РБ» вибрав найцікавіші фрагменти розмови
Станіслав Силантьєв програв на ставках 5 млн грн
Я – лудоман з гіперзалежністю. За рік і чотири місяці я зробив 53 тисячі ставок. Програв понад п’ять мільйонів гривень. Виходить, що в середньому робив близько 110 ставок на добу. Це називається «реактивна лудоманія» – людина не може втриматися, ставить безперервно, перманентно.
Коли ти стаєш лудоманом, твій розум не належить твоєму тілу
Одержимим і залежним я став фактично з першого дня ставок. Дозволити собі я міг багато. У мене тоді було 60 000 доларів готівки, які лежали у квартирі на Ковпака, в антресолі.
Я зареєструвався в Parimatch. Почав ставити в цій конторі, бо вона на кожному стовпі, у всіх інформаційних ресурсах. На порносайт зайдеш под**чити, а там – вони. В YouTube – теж. По вулиці йдеш, в метро їдеш – і тут вони.
Мій рахунок в особистому кабінеті №1619668. На ньому залишилися 1787 гривень 85 копійок. Мій обліковий запис на сайті заблокували. Для них я – «аномальний кейс», занадто емоційний. Так мені сказали. Я для букмекерської контори вже проблемний.
Я пам’ятаю напам’ять всі шістнадцятизначні номери чотирьох своїх банківських карт і СVV-коди. Так багато разів робив одну і ту ж операцію, що знаю всі ці цифри, як «Заповіт» Шевченка, який в школі вчать.
Лудоманія змінює сильно зсередини, перетворює тебе на іншу людину. Я відокремився від знайомих і близьких. Весь був у грі. Побудував для себе альтернативну реальність.
Ти прокидаєшся з телефоном в руках і засинаєш з ним. Дуже часто не їси. Ідеш в туалет, однією рукою, перепрошую, член тримаєш, іншою робиш ставки. Поки переходиш вулицю від світлофора до світлофора – ставиш.
Лудомани – вправні брехуни, придумають все, щоби виманити гроші. Я досі винен. У мене 24 кредитних організації МФО (мікропозики), колектори постійно дзвонять. Погрожували матері.
Мій чистий борг перед МФО і банками становить 200 тисяч гривень. Якщо сюди включити відсотки, то сума подвоїлася б. Але давайте говорити про реальні гроші, а не про відсотки. Ще я винен приватним особам в цілому 8 500 доларів.
Які у мене почуття? Ніякі. Нічого не відчуваю. Взагалі. Повна апатія. Мені соромно давати інтерв’ю, але в цьому для мене є якась місія. А брати гроші, коли ти лудоман, не соромно. Просто переступаєш через себе.
Лудоман – живий труп. Ти мало рухаєшся, повільно вмираєш.
Українське суспільство погано поінформоване на тему лудоманії. У букмекерів який інтерес? Щоб люди про це не дізналися. Немає проблеми – немає резонансу. Немає резонансу – немає ніякої підтримки ані від держави, ані від бізнесу.
Україна повинна усвідомити проблему. Потрібно говорити про лудоманію, позначити якісь маркери: хто бере в цьому участь, яка вина особисто моя, яка частка провини держави, яка власників «ігорки».
Скріншот ставок героя
Ігрові структури виводять мільйони на офшорні рахунки. У разі чого, у їх власників є два-три паспорти, поїхав – і до побачення! Пред’являти претензії нікому, подавати в суд нема на кого.
Представники грального бізнесу вибивають через лобістів найнижчі податкові ставки, а свій бізнес розширюють не в Європі і США, а в Танзанії, Ефіопії, Судані та інших африканських країнах. Там, де панує беззаконня, бідність, правовий нігілізм.
Фактично кілька мільйонів українців – гравці, їхні рідні, ті, хто позичає лудоманам гроші і не отримує назад – збагачують 10-20 персонажів, які або перебувають у владі, або мають там потужне лобі. Мільярдні доходи дарують ігровим структурам великі привілеї. Ці структури перетворюються на величезні центри влади.
Букмекери не збираються витрачати жодної гривні на реабілітаційні програми. Соціальні питання їм не цікаві. У кращому випадку їх цікавлять якісь «офіси відповідальної гри». Говорячи просто – це коли людині пояснюєш, що недобре програвати 1 000 доларів в день. Потрібно програвати 500. А решта 500 ти програєш завтра. Ось і вся концепція.
З висоти мого досвіду я відмовляюся від формулювання «гра». Будь-яка букмекерська контора заточена на те, щоб відібрати гроші. Гра – це рівні умови для двох гравців: по шість, наприклад, карт в «дурня» і колода перед вами.
Коли ти потрапляєш до букмекерів, вони починають мурижити різні теми. Гра в конторі – це набір програм. Там працюють айтішники, психологи, маркетологи, аналітики, соціологи.
З’являються якісь помилки, ти телефонуєш в службу підтримки, тобі кажуть: «Вибачте, ми зараз все виправимо». Але не всі помічають ці «збої» в програмі, втрачаючи гроші. Я відмовляюся говорити про те, що я програв. Тому що немає гри. Ці гроші в мене відібрали. Мій товариш, який займається IT-технологіями, каже, що багато айтішників не йдуть працювати на букмекерів, тому що знають: софт, який там розробляють, заточений на обдурювання.
Букмекери, онлайн-казино, інші організації роблять все можливе, щоб підсадити вас на голку. Дають грошові бонуси, запрошують на спортивні змагання, нагороджують gold-статусом. Закріплюють за вами особистого vip-менеджера, який намагається задовольнити будь-які примхи, обслуговує тебе і твій рахунок.
Говорити про легалізацію «ігорки» в Україні абсурдно. Яка легалізація, якщо МВС, СБУ, Мінфін, Мін’юст не помічають порушень? Незважаючи на підписаний президентом закон, онлайн-казино, букмекерські контори продовжують працювати нелегально, як і раніше, без ліцензій. Та й видані ліцензії не змінюють ситуацію.
Ти підеш до суду, поскаржишся, що тебе обдурили контори, які працюють і знаходяться в Україні незаконно, а тобі дадуть відповідь: «Сам винен. Ти – мавпа, а я – цар гори».
Лудоманія – це психічне відхилення, переконаний Силантьєв
Ви можете сказати: «Хто ж тобі винен, крім тебе самого?». Так, частину провини я усвідомлюю, людина завжди у відповіді за свої вчинки. Але я не приймаю всю провину на себе. Звичайна людина безсила, коли стикається з величезною гральною машиною. Про яку одноосібну вину гравця можна говорити, якщо держава закриває очі на шахрайство, на нелегальний бізнес?
Негативне ставлення суспільства до лудоманів, перекладання всієї відповідальності на них – це те, що потрібно власникам грального бізнесу, його лобістам і бенефіціарам у владі.
Букмекерські контори легко ховаються в платіжних терміналах під виглядом «спортивного покеру». Ти можеш спокійно поповнити там рахунок. Влада каже про те, де за законом повинні знаходитися казино, але будь-який школяр може стати ігроманом. Для того, щоб програти своє життя, людині не потрібно нікуди йти, ні в який гральний заклад. Потрібен тільки телефон і інтернет.
Неповнолітній може спокійно зареєструватися на сайті, залишивши номер телефону, ПІБ і номер банківської карти мами або тата. Контора не проводитиме верифікацію. Їм байдуже. Немає системи контролю. Вони будуть проводити верифікацію, вимагати виписки з рахунку, інші документи, якщо ви виграєте крупно і їм потрібно буде віддавати вам гроші. А школяру, який витратив гроші батьків, скажуть: «Друже, ти порушив правила, тобі немає 18-ти».
Букмекери в Україні відмовляються від «концепції ППС» – пунктів прийомів ставок. Я вважаю, що верифікація має проходити фізично. Ти приходиш з усіма особистими документами в реальну контору і тобі відкривають рахунок.
Договір оферти, під яким тобі пропонують поставити галочку на сайті, складений так, що букмекерська контора знімає з себе будь-яку відповідальність за все, що з тобою потім відбудеться. Букмекер може в односторонньому порядку змінити правила і навіть не попередити тебе. Він може скасувати виграш, і довести ти нічого не зможеш.
Програш п’яти мільйонів дуже важко пережити. Я досі не змирився з цим. Трохи більше як рік тому у мене було все, не було цієї брудної ситуації. Я чесно заробляв, відкладав.
Гроші – не єдиний ресурс, який можна програти в азартних іграх. Я програв все: довіру рідних і близьких, репутацію. Я втратив людську гідність.
В Україні, на жаль, немає реабілітаційних центрів і фахівців в достатній кількості, які б допомагали таким, як я. А ті, що є, більше схожі на секти, закриті структури, де обіцяють «кодування» за гроші, яких у залізлих в борги лудоманів, ясна річ, немає.
Україні потрібен центр для боротьби з лудоманією. Це не моя особиста мрія, а необхідність. Суспільству потрібно об’єднатися в боротьбі з нелегальним гральним бізнесом. Не можна закриватися в невеликі ком’юніті і займатися самобичуванням: «Ми винні у всьому!». Потрібно говорити про проблему і її масштаби відкрито.
Лудоман – це статус на все життя.
Лудоманія – як хронічна хвороба. Ти заганяєш її в стадію ремісії, можливо навіть забуваєш на деякий час про неї. Але потім щось сталося, ти перенервував – і можеш знову повернутися до так званої «гри».
Поставив би я зараз, якби в мене гроші? Ніхто не знає. Не можу відповісти на це питання щиро. Було б лицемірством сказати: «Ні, ви що?! Тепер я інший!». Я поки за своє его не ручаюся.