Психотерапевт Дмитро Білоус в інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня» окреслив становище справ з профілактикою та лікуванням осіб, які мають залежність від азартних ігор.
Як боротися з лудоманією: поради психолога
Важко сказати, як новий закон про азартні ігри вплинув на кількість випадків ігроманії в Україні. У принципі гральний бізнес, зокрема тих операторів, які нині одержують ліцензії, і раніше працював дуже відкрито в Інтернеті. Все як було, так і залишилося.
Жодна профілактика ігроманії у нас в країні не проводиться. Цієї теми не торкаються у навчальних закладах.
Головна рекомендація — відпустити, не допомагати залежному, особливо фінансово. Доки він не усвідомить, що нездатний зупинитися сам, що потребує допомоги, що потрібен хтось, хто професійно може йому допомогти впоратися із залежністю.
Днями до мене по консультацію звернулася мама ігромана. Що в такому випадку роблять батьки? Вони бачать, що дитина тоне, і починають її рятувати. Колектори приїхали — мама «порішала». Але головна проблема — в голові ігромана. І вона не вирішена. Він знову тягнеться в гру.
Я кажу мамі, що їй слід відпустити сина. Вона погоджується. Але розуміти головою — це одне. Я не сумніваюся, що коли син зателефонує їй уночі й скаже, що йому терміново потрібні гроші, вона знову помчить його рятувати.
У таких випадках необхідна підтримка усіє сім’ї. Навіть якщо ми складемо якусь умовну табличку рекомендацій, мама не зможе керуватися її пунктами. Адже йдеться про її сина.
Зазвичай близькі дізнаються про проблему, коли вже приїжджають колектори. Ігроман мовчатиме до останнього. Доки близькі не помітять, що пропали гроші, вперше, вдруге. Коли це розкривається, масштаб проблеми зазвичай уже такий величезний, що батьки шоковані. Вони не в змозі цього усвідомити. І навіть ні з ким не можуть про це поговорити.
Бо якщо людину з алко- або наркозалежністю в нас трохи жаліють — вона хвора, то до ігромана ставлення — з жиру біситься. І родичі опиняються в ізоляції, коли з проблемою навіть ні з ким поділитися. Вони варяться у своєму казані.
Слід звернутися до людей, які допоможуть стабілізувати стан ігромана, щодня психологічно його підтримуватимуть. Це постійний аналіз стану — чи були сьогодні думки про гру, якщо були, то що стало тригером.
Тут — як з алкоголем. Якщо алкоголік стоїть у магазині, бачить вітрину з алкоголем і думає про те, як йому хочеться випити пива, — це небезпечно. Людина мусить розуміти: так, я можу зараз купити пляшку пива. Але я знаю, що однією пляшкою не обмежуся. Я вип’ю п’ять, буду п’яний, буду валятися в багні. Але до цієї установки треба дійти. Цього вчить психотерапія. Між думкою «мені не можна цю пляшку пива» і «я можу купити пляшку пива хоч зараз, але не зроблю цього, бо розумію, що зі мною станеться потім», — величезна дистанція.
За великим рахунком, психотерапевт підмінює собою предмет залежності від чогось. Стає значимою фігурою. Ігроман — наче дитина. Він розуміє, що з ним коїться, але не знає, як із цього вийти. Завдання психотерапевта — скерувати людину на цей шлях і підтримувати її в усвідомленні, що вона може дозволити собі все, але в кожного кроку є наслідки.
В одній зі швейцарських клінік, де курс лікування від ігрової залежності коштує близько 100 тисяч доларів, вважають: імовірність, що людина покладе край залежності, становить 50%. Я вважаю, що при зверненні до психотерапевта і роботі над собою вихід не більше 30%.
Не буває ні колишніх наркоманів, ні колишніх ігроманів. Це те, з чим людина має працювати щодня. Немає такого, щоб людина перестала грати й через п’ять років позбулася цього потягу. Людина має постійно пам’ятати про те, що вона — ігроман. І, так само як наркоманові, їй досить зіграти один раз, аби знову скотитися в ту ж саму прірву.
Держава вважає, що прописала запобіжники. Хоча виглядає це непереконливо.
Головна фішка — відповідальна гра. Але якщо прочитати уважно, то насправді уся відповідальність перекладається на людей. Ігроман повинен зрозуміти, що залежний від гри, й написати заяву, що більше не гратиме. Після цього його перестануть допускати до ігор. Можливо, людина на це піде. Але тут як з алкоголем. Якщо алкоголік захоче випити, то дістане алкоголь навіть із-під землі. Це ніяк не вирішить проблему. Прописані заходи створюють ілюзію контролю, але не дозволяють потенційним лудоманам уникнути реальних проблем.
Є заборона на гру до 21-го року. З погляду бізнесу, гравці віком до 21-го року, в принципі, нецікаві. Вони ще не заробляють грошей. Але якщо мислити стратегічно, то підростаючому поколінню слід прищепити потяг до гри. І це робиться тотальною рекламою азартних ігор. Коли це покоління почне заробляти гроші, двері для нього будуть відчинені.
Як мінімум, у навчальних закладах має проводитися профілактика ігроманії.
Наприклад, в одному зі штатів США планують впровадити навчальну програму з ігрової залежності, в рамках якої дітей інформуватимуть про небезпеку азартних ігор.
Має бути соціальна реклама. І треба домагатися бодай виконання закону про рекламу, який забороняє рекламувати гральний бізнес у публічних місцях. Це як мінімум.
У США, наприклад, за державні гроші створюються інститути, які відстежують залежності. Через ігроманію розпадається безліч шлюбів. Лудоманія може не тільки супроводжуватися алко- і наркозалежністю, а й призводити до депресії та суїцидальних думок. Вони з’являються у 15–30% залежних. Людина програла своє життя. І рано чи пізно її така думка навідає.
КРАІЛ зараз нічого не може зробити навіть із неправомочною рекламою. Не можна спокушати людей щокроку. Можна виграти гроші, але програти душевне здоров’я. Держава повинна піклуватися про фізичне і психічне здоров’я своїх громадян, враховувати негативні соціальні ризики. Але серед комітетів ВР, які оцінювали законопроєкт про азартні ігри, не було Комітету з питань здоров’я нації…